Поезія

Кальміюс
Літературно-мистецький альманах
Число 1-2 (17-18) 2002

Володимир ЄШКІЛЄВ

І те, і туманну далечінь … (Голосняк В. Ти твій блазень та інші. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. – 36 с.)

Здається, що найсимпатичнішими фішками українського дієслівного корпусу є “втнути” й ” промкнутися “. У них мешкає те специфічне незавстиджуюче семантичне пришвидчення, котре Набоков побачив у перекладах Шіллера французькою. Одним з цих дієслів я хотів розпочати шкіц на поетичну збірку Володимира Голосняк “Ти твій блазень, та інші”. Адже автор – людина театру. Але сталося непередбачуване: гортаючи збірку вже при світлі вмкненого монітора, натрапив на:

кожнісінька абищиця життя
ніби чужий щоденник
і вже зовсім стороннім перечитаний.

Погодьмося, що перечитане зовсім стороннім (себто кожним можливим рецензентом) якесь там “промкнення” безугавно вироджується до марнослів’я, банальності, ревнощі добра, іншої непереконливої критиканської бздуристики; іншим боком, задля консервації самої лише проговорювальної динаміки не варто ставати примітівнішим за рецензований текст. Тим паче, коли останній провокує прагнення перегонів, дорослої бесіди, подолання написаного деконструкцією. Може навіть навпаки – конструкцією злютованого театрального штибу. Може навіть інсценізацією … Відчувається, що Володимир Голосняк НЕ філолог. Відчувається непідробна свіжість, якій ніколи не промкнутися (використав таки! Вибачайте) крізь запилючені авдиторні фільтри, ніколи не зажити у технізовано-шароварних творивах невинних й винних жертв українознавчих кафедр. У поезії свіжість – окремий вимір, паладіум креативної цнотливості перших тоненьких збірочок. Мало кому вдається перестрибнути через вдалий дебют і не втратити цієї нетривкої вертикалі. З ґенерації дев’яностих вдалося либонь Жаданові (ціною певного вичерпання формальних ресурсів). Тому рецензувати дебютні кундштюки садистично приємно – “вері пойнтід”. Так повільно, насолоджуючись кожним вигин юного тіла, спокушають незайманок (симпатики маркізової “Філософії в будуарі”, сподіваюсь, не знайдуть руйнуючої надмірності у такому метаман’єрізмі). Автор збірки з можливістю її екстремальних прочитань, здається, погоджується:

щось оповів про доторки коханок
ще зранку так дзвінких
що вже тепер і не наздоженеш
ні подихом ні оком
ані тремким й вельможним
цвітінням дзвонів
на Йордан.

Якщо не зважати на вельми дисонансну появу епітету “вельможний” (хіба тільки для продовження фонетичної тяглості “дз-зд-ж-ш” у “дзвінких” й “наздоженеш”) – перфектно, чи не так? Під жартівливим доглядом віртуально присутнього вуйка-театру пан Володимир приносить й свою офіру на перехнябленіи постмодерністською повінню вівтар вітчизняної поетики:

я володимир
великий плантатор
покорченіи ритмів і рим
я б був найчорнобровішим
імператором риму
якби не скрес рим
я б був найзрадливішим малоросом
якби булаву і петра.

До якого дискурсивного кошика запакувати цей несамовито консервативний (й дещо консервний) вступ до сповіді? До якої літературної кулінарії? Автор радить діаґностові;

всією величчю матні
старорежимних штанців
раптом необачно так збагнув
що найліпше брататись
в окопах.

Отже, маємо щось паравизначальне: невмотивовано окопну поетику мирного часу або ж “величну Матню”. Не до дискусії. Адже, зрештою, кожному вільно погратися у хробачків і динозавріків ( “ще будемо кишіти по дзеркалах”), тим паче, що, за припущеннями деяких літгеологів, мезозойська доба в укрліті ще далеко не вичерпала своїх рептильніх ресурсів. Іншим боком: ігрова настанова у Голосняковіх поезіях напружує його лексичний пошук з вельми позитивними результатами. Далі – містична далечінь суто особистих переживань поета, внутрішніх розмов з монстрами підсвідомості, уривки діалогів як уривки життєвого параду. Себто – Геллоуїн для інтровертів у виконанні братів Коенів плюс всіх дотичних братів. Зрештою, як би там не було, насмілімося на припущення: у наській літературі виник небуденний поет.

Вірші із збірки “ТИ ТВІЙ БЛАЗЕНЬ” ТА ІНШІ

успадкуй добру звістку і вирій
на перехрестях прикмети і втому
у гнізді як в старому мундирі
час іде лиш із дону додому

дорога теж ознака колісниць
а вісники видінь
аби лиш поряд
злетяться ніби зняті із дзвіниць
омий їм ноги може заговорять

перетечем
похмілля не для знаті
чужа сорочка в душу вже вросла
налий за втому при благім багатті
дорога то подоба ремесла.

яка щоденна чужина
Господи

кожнісінька абищиця життя
ніби чужий щоденник
і уже зовсім стороннім перечитаний

а намрій мені про невловиме
в соромітнім буянні жертв
я так покірно з садами вимер
то хто мене переросте тепер

просто неба вичовгавши простір
тіла наших тіней одностайні
спокуси на ласку як на постриг
забери у відгомін останній

найдальша даль стекла по рукавах
як ворожба із некупаних крил
я вимер на всенощних островах
накрий мене хоч снігом а накрий

світання наших тіл
розлито в глеки
тих же тіл
і стрімко
на родючий обрій
вже накрапають кревні голоси
але відлуння
учорашніх назв
понад усю печаль
давно вже інші
інші
інші

не озивайся

із гір золотоверхих порожнеч
ластити дим
так ніби дим то вічність

ґирлиґами рук
стрімко відцвітаючі
кожухи поночів’я
на жердках порозвішувати

знічев’я в світ вслухатися як в мушлю
і не намислити тиші без дримб
заповісти себе у туск німих безодень
у непритомність вщухлих звуків
між стебла перших трав
що гостряться на вітрі
ніби вістря

і вірити
що в дим відхаркані сліди
також твоя незраджена вітчизна

то ще не жовтень
лиш чернетка жовтня
ще незникома слава проминань
і борзі гони і жага не жовчна
і надить промисел земний
постань
ти ще не впав
ти лиш поплічник вкляклих
у поминальнім почті маячні
ще йдуть дощі податливі і збляклі
явленим снивом
видивом нічним
та ще не жовтень
пристрасно і бучно
переступ міфів
святощі відправ
і ти плекай немов старанний учень
страсну любов до заповітних з’яв

без вічності ні щему ні достою
досвітні треби взялися жалем
не згордуй
встели не марнотою
міфи у які ми упадем
вітчизно часу

у твоєму вирі
ще будемо кишіти по дзеркалах
ще не обсіла з вірчими печаль
ще плин як плин
і спротив і потала
і чесна мрія з чужого плеча
на виріст

дрібниць малих
не сієш і не жнеш
дрібниць великих
заповітну чашу
світами несусвітними несеш
несуєтний
немов погонич часу

десь напитаєш поглядів незлих
константинопольську журбу на ликах
як безталання дрібниць малих
як не насущність дрібниць великих

коли ти був уже на волосок
від грому зведених оркестрів
а у сади невощених чобіт
стелився гамір залізничних
станцій
ти ніжною і повною і гожою
всією величчю матні
старорежимних штанців
раптом необачно так збагнув
що найліпше брататись
в окопах

та прибувало в небі журавлів
та квітувала європа несходжена
і праглося ілюзій
і вірилось у шанси
як на небі та і на землі

груддя прикмет
снігів по груди
між тихим зором
й знову тужним зором
розтеклися нізвідки в нікуди
старосвітські очуднені зорі
світлом вісників грудня

груддя жалю
і обрію погруддя
мить паморозі мов переспів цвіту
і вештатися б цим лубковим груднем
між тужним світом
… й знову сущим світом

йдем брате закосичимо біду
такі маєва – горді промисли
такі теплі над осінь помисли
нам схилами під ноги упадуть

які ми брами брали без жури
яких лахудр стелили в білий шовк
лиш стишений орнамент підошов
лишаючи по собі як дари

яку високу важили ходу
під ревними розхрестями зорі
допоки ж не сурмив суремний ріг
ходімо закосичимо біду

у сутінь жалощів сповита
у тінь хреста
дорогу з ніг тобі омити
прийде не та
не так
не та
протопче сніг
не розгрішиться під рукою
і непомщаючись тобою
усе ж переросте поріг
й під ранні співи златоусті
невитлумачить до пуття
на дифірамбах забуття
твій добре вистояний усміх

так довго йшов а тут лиш дзиґарі
лиш бесіди і вівкання об стіни
тут серце мов надмірний плід зорі
обсяде тіло і посяде тіні
серце
а що дорого ось твій небокрай
я добре йшов
дай ви сурмити сурму
і бесіди і вівкання і сумно
то повертай
воздасться
повертай